Спогади з дитинства або чому сповільнювався трамвай біля садочку «Дубки»

Напередодні Різдва, перебираючи старі мамині листи, я згадав одну історію, яку вона мені час від часу розповідала.
Я був у мами єдиним сином. Вона пізно вийшла заміж, і лікарі заборонили їй народжувати. Лікарів мама не послухалася, на свій страх і ризик дотягла до 6 місяців і тільки потім уперше з’явилася в жіночій консультації.

Я був бажаною дитиною: дідусь з бабусею, тато і навіть зведена сестра дуже піклувалися мною, а вже мама просто пилинки здувала зі свого єдиного сина!
Мама починала працювати дуже рано і перед роботою мала відвозити мене в дитячий садок «Дубки». Щоб устигнути на роботу, мама їздила першими автобусами і трамваями, якими, як правило, управляли одні й ті самі водії. Ми виходили з мамою з трамвая, вона доводила мене до хвіртки дитячого садка, передавала виховательці, бігла до зупинки і … чекала наступного трамвая.
Після декількох запізнень її попередили про звільнення, а оскільки жили ми, як і всі, дуже скромно і на одну татову зарплату прожити не могли, то мама придумала рішення: випускати мене одного, трирічного малюка, на зупинці в надії, що я сам дійду від трамвая до хвіртки дитячого садочка.
У нас усе вийшло з першого разу, хоча ці секунди були для неї найдовшими і найжахливішими в житті. Вона металася у напівпорожньому трамваю, щоб побачити, увійшов я в хвіртку чи ще “повзу”, замотаний у шубку з шарфиком, у валянках і у шапці.
Через якийсь час мама раптом помітила, що трамвай почав відходити від зупинки дуже повільно і набирати швидкість лише тоді, коли я ховався за хвірткою садочка. Так тривало аж … три роки, поки я ходив у дитячий садочок. Мама не могла, та й не намагалася знайти пояснення такої дивної закономірності. Головне, що її серце було спокійно за мене.
Усе прояснилося лише через кілька років, коли я почав ходити в школу. Ми з мамою поїхали до неї на роботу, і раптом водій вагона покликала мене: «Привіт, малюче! Ти став такий дорослий! Пам’ятаєш, як ми з твоєю мамою проводжали тебе до садочка …?»
Минуло багато років, але кожного разу, проїжджаючи повз зупинку «Дубки», я згадую цей маленький епізод із свого життя, і на серці стає трішки тепліше від доброти цієї жінки, яка щодня, абсолютно безкорисливо, робила одну маленьку добру справу, просто трішки затримуючи цілий трамвай, заради спокою абсолютно незнайомої їй людини!

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *