Спогади з дитинства або чому сповільнювався трамвай біля садочку «Дубки»

Напередодні Різдва, перебираючи старі мамині листи, я згадав одну історію, яку вона мені час від часу розповідала.
Я був у мами єдиним сином. Вона пізно вийшла заміж, і лікарі заборонили їй народжувати. Лікарів мама не послухалася, на свій страх і ризик дотягла до 6 місяців і тільки потім уперше з’явилася в жіночій консультації.

Я був бажаною дитиною: дідусь з бабусею, тато і навіть зведена сестра дуже піклувалися мною, а вже мама просто пилинки здувала зі свого єдиного сина!
Мама починала працювати дуже рано і перед роботою мала відвозити мене в дитячий садок «Дубки». Щоб устигнути на роботу, мама їздила першими автобусами і трамваями, якими, як правило, управляли одні й ті самі водії. Ми виходили з мамою з трамвая, вона доводила мене до хвіртки дитячого садка, передавала виховательці, бігла до зупинки і … чекала наступного трамвая.
Після декількох запізнень її попередили про звільнення, а оскільки жили ми, як і всі, дуже скромно і на одну татову зарплату прожити не могли, то мама придумала рішення: випускати мене одного, трирічного малюка, на зупинці в надії, що я сам дійду від трамвая до хвіртки дитячого садочка.
У нас усе вийшло з першого разу, хоча ці секунди були для неї найдовшими і найжахливішими в житті. Вона металася у напівпорожньому трамваю, щоб побачити, увійшов я в хвіртку чи ще «повзу», замотаний у шубку з шарфиком, у валянках і у шапці.
Через якийсь час мама раптом помітила, що трамвай почав відходити від зупинки дуже повільно і набирати швидкість лише тоді, коли я ховався за хвірткою садочка. Так тривало аж … три роки, поки я ходив у дитячий садочок. Мама не могла, та й не намагалася знайти пояснення такої дивної закономірності. Головне, що її серце було спокійно за мене.
Усе прояснилося лише через кілька років, коли я почав ходити в школу. Ми з мамою поїхали до неї на роботу, і раптом водій вагона покликала мене: «Привіт, малюче! Ти став такий дорослий! Пам’ятаєш, як ми з твоєю мамою проводжали тебе до садочка …?»
Минуло багато років, але кожного разу, проїжджаючи повз зупинку «Дубки», я згадую цей маленький епізод із свого життя, і на серці стає трішки тепліше від доброти цієї жінки, яка щодня, абсолютно безкорисливо, робила одну маленьку добру справу, просто трішки затримуючи цілий трамвай, заради спокою абсолютно незнайомої їй людини!

Читайте также:

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *