Українське може бути модним: майже забуті або з чого починалася українська естрада

Українська культура і досі багато в чому й багато для кого залишається невідомою. Наче її не існує. Зокрема, несправедливо забутою є й українська естрадна музика.Спробуйте здогадатися, кому належать ці важкі гітарні звуки. “Блек Саббат”? Ні! Може, “Діп Пьорпл”? Не вгадали. Це ВІА “Смерічка”. Пісня “Горянка”. 1971 рік. Отак. Фактично на середину шістдесятих української естрадної музики не існувало в принципі. В Союзі українська культура зводилася до гопачка, вареників і народних співів. Яка там естрада? Не приведи господи.

Однак, була так звана українська лірична пісня. Скажімо, “Рідна мати моя” чи “Два кольори”. Але і виконання, й аранжування цих творів було дуже академічним.

І з’явився цей феномен не у столиці, хоча здавалось би, а в невеличкому райцентрі на Буковині – у Вижниці. Вокально-інструментальний ансамбль Смерічка. Простіше кажучи – музичний гурт. І робили вони небачені на той час речі – замішували модне західне звучання з етнічними українськими мотивами.

Для українців це був ковток свіжого повітря. Виявилось, що українське може бути модним, сучасним. І нічим не гіршим за те, що роблять у Москві чи навіть на Заході. У 1970 році Володимир Івасюк пише “Червону руту”. Найпопулярнішу свою композицію, яка стала справді народною. Але чому саме “Червона рута” – пісня №1? Івасюк тоді, мабуть, не підозрював, що “Червона рута” вийде за рамки музики і стане окремим культурним явищем, справжнім символом України.

Ще несподіванішим було те, що пісня стала всесоюзним хітом. 1971 року на центральному телебаченні в програмі “Пісня року” Володимир Івасюк, Назарій Яремчук і Василь Зінкевич у три голоси співають “Червону руту”. Українська музика, українське слово лунає в радянському ефірі. Неймовірно. Музикантам доводилося йти на компроміси з радянською владою і з самими собою. В репертуарі мали бути “ідеологічно правильні композиції”.

Наприклад, в одному з альбомів “Смерічки” є пісня “Ми йдемо далі” з приспівом: “Ми корчагінців загони, Довго шлях продовжим, Вперті, впевнені, невтомні, Батьків славу множим”. І навряд чи варто їх за це засуджувати. Без цієї комсомольської маячні потрапити на велику сцену було нереально. І хлопці залишалися у виграші, як, зрештою, і слухачі. Пісні Івасюка були в авангарді всього українського. Їх співали вдома, грали на танцях, крутило по радіо й телевізору. Івасюк стає топ-музикантом і чи не найпопулярнішим українцем на той час.

Така популярність не могла залишитись поза увагою радянської влади. Івасюком зацікавились спецслужби. І за однією з версій, саме “кадебісти” повісили генія в Брюховицькому лісі поблизу Львова. Тоді, в 1979 році, оголосили, що то було самогубство.

І хоча радянська влада вбила Володимира Івасюка, але його пісні живі й досі. Він зробив, без перебільшення, революцію в українській культурі, надав їй нового дихання. Творчість Івасюка стала фундаментом нашої сучасної музики. А тоді, в 1970 році, поштовхом до появи нових естрадних колективів та музичних експериментів.

Петриненка довго цькували. Цькували за його творчість і позицію. Він був вимушений переїхати в Росію, де писав і виконував російськомовні пісні. На щастя, наприкінці 1980-х музикант повернувся додому. А на початку 1990-х відбувся як сольний співак. Його “Україна” стала неофіційним гімном нашої держави.

Ну але повернімось у 1970-ті. В той час зібрати ВІА і співати українською – вже не здавалось чимсь надзвичайним. Так само, як і експериментувати зі звучанням. Наприклад, київський ВІА “Кобза” першим добув електронний звук із народного українського інструмента. В репертуарі “Кобзи” були пісні ще однієї знакової фігури того часу – композитора, поета і виконавця Миколи Мозгового. Людини, яку багато хто з колег недолюблював за прямоту й відвертість. Але не любити його творчість було неможливо.

Спочатку Мозговий працював як автор пісень і художній керівник кількох ансамблів. А з 1971 аж до 1994 був солістом “Укрконцерту”. Справжня слава до Мозгового прийшла в 1979 році. Коли Софія Ротару виконала його пісню “Рідний край”.

Ще один знаковий колектив того часу – “Тріо Мареничів”. Гурт з оригінальною подачею та цікавою географією. Заснований у Луцьку криворіжцем Валерієм Мареничем. Антоніна, його дружина, та Світлана, її сестра, – етнічні росіянки. Народилися і виросли в Куйбишеві, нині – Самара. А відомими стали завдяки українським пісням.

Читай також: Тріо Мареничів: наочний приклад того як в СРСР вбивалися українські культура, мова, пісня…

Класні речі відбувались і у Львові. Як тут не згадати ВІА “Арніка”. Тут вам і рок, і джаз і навіть диско. Свого часу в колективі співала Вікторія Врадій, пізніше відома як сестричка Віка. На ударних лабав Михайло Лундін – пізніше один із Братів Гадюкіних. А музичним керівником був Юрій Варум, батько російської співачки Анжеліки Варум. Ну і Арніка – це не Арніка без Віктора Морозова.

Ще один епіцентр – це, безумовно, львівська ВІА “Ватра”. Перша асоціація тут – Ігор Білозір. Але до того, як він приєднався до гурту і став його лідером, музиканти грали специфічну і доволі складну музику. Не стало Ігоря Білозора в 2000 році. Його забили до смерті за те, що нібито своїми піснями заважав слухати російський блатняк. Його вбили в самісінькому центрі Львова. За українську пісню. Білозір, як і Івасюк, багато чого не встиг зробити.

Але те, що він залишив по собі – це справжній скарб. І колишня дружина Ігоря, Оксана Білозір, не в останню чергу завдяки йому відбулась як сольна співачка. Нині багато тих пісень і навіть цілих колективів просто забуті. Їх елементарно ніхто не знає. Крім музикознавців і окремих фанатів. А шкода. Більшість навіть не уявляють, наскільки це глибинний і цінний пласт української культури. Правдивої української культури.

Джерело

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *