Нам за 16, але ще не 17: який вік сучасного українця?

Світлана Ройз – Дитячий сімейний психолог про те, який вік сучасного українця.
Як людина дорослішає, можна судити з тих запитань, які вона ставить, і з тих запитів, з якими приходить.
Важливо враховувати: ми нинішні — покоління травматизації. Два-три покоління до нас була велика війна. Вона сформувала наших бабусь і дідусів, які часто «вимикали» свою здатність відчувати і переживати, інакше біль від того, що відбувається, зруйнував би їх. Вони виховали покоління наших мам і тат, для яких вираження почуттів також виявилося великою проблемою.
А ми — перше покоління українців, які живуть у контакті зі своїми почуттями, у безпеці, але тут знову трапляється війна, а накопиченого запасу життєвості та стійкості немає. Тому ми нинішні — це ще й покоління, яке дуже вигорає. Подивіться, як часто ми скаржимося на втому, накопичити сили практично неможливо.
Мене турбує, що нас перестали хвилювати новини з війни. Те, що раніше викликало шок, стало звичною реальністю. Це означає, що ми вже не здатні емоційно реагувати на складну інформацію, а це — ознака травматизації і з цим треба щось робити.
Ми екстерном дорослішаємо
Перше, чого позбавляє нас травматизація, це емоційна включеність. До мене часто приходять батьки, яким важко гратися зі своїми дітьми, важко включатися в дитячі ігри, бо в них дитині потрібно емоційно співпереживати, а вони втомилися, у них робота, «у країні бардак» тощо. І це насправді важливе питання. Адже дорослі, які не здатні до щирого емоційного контакту, не можуть стати провідниками життя для своїх дітей. Сформувати здорову прихильність. І сучасне покоління дітей, дивлячись на дорослих, боїться дорослішати. І з цією проблемою звертаються вже часто.
Тому перше, про що я прошу дорослих, це створювати скарбничку ресурсів для себе. Того, що можна протиставити травматизації: підтримка близьких, спорт, захоплення, сон. Адже уникнути травматичних подій ми не можемо, але не кожна з них має закінчитися для нас травмою або стресом, якщо ми вміємо правильно використовувати накопичені ресурси.
Є й хороша новина: останні шість років, хоч і були важкими, допомогли нам як нації підрости. Колись, одразу після Майдану, я ризикнула сказати, що психологічний вік сучасного українця — 13−14 років. У мене немає результатів емпіричних досліджень, але, за моїми спостереженнями за великою кількістю дорослих, за останні шість років ми дуже подорослішали.
Про те, як людина дорослішає, можна судити з тих запитань, які вона ставить, і з тих запитів, з якими вона приходить. Запит підлітка — дайте мені спокій або дайте мені щось. Запит дорослішої людини — допоможіть мені зрозуміти, що відбувається. Допоможіть мені зміцніти для того, щоб я міг дивитися на те, що важко.
Ми екстерном дорослішаємо. І зараз у мене відчуття, що ми перевалили вже десь за 16 років. Ми ще не доросли до віку зрілості, до 22−25 років, але до 17 ми вже наближаємося.
Я не можу сказати, чи порівнянна психологічна зрілість сучасного українця зі зрілістю громадян інших європейських країн, але ми поки що точно менш радісний народ. За даними Всесвітнього дослідження щастя і політичних уподобань, ми єдина країна Європи, де дорослі відчувають себе щасливими завдяки щастю своїх дітей. І це справді страшно. Адже виходить, що наш сенс життя — це діти. Коли дитина виростає, вона залишається винною нам своє життя і своє щастя.
Є гарна метафора: новонароджену дитину ми тримаємо на руках, потім вона стає поруч із нами, потім — спиною до нас і, спираючись на нас, йде у своє життя. А дитина, в яку батьки вкладають своє життя, свої головні сенси і для яких щастя дитини — це їхнє власне щастя, така дитина не може дивитися вперед, вона буде весь час зверненою поглядом на батьків.
Тому так важливо сучасним батькам звикати до думки, що дітей доведеться відпускати, що в житті мають бути цілі, задоволення й інвестиції щодо самого себе, не тільки дитини. Повернути собі право на своє власне щастя — наше завдання вже зараз.
Одна з непроговорених тем нашого суспільства — агресія. Коли ми з батьками та вчителями розбираємо цю тему, я ризикую говорити їм про те, що точно знаю: якщо в моїй країні війна або щодо моєї країни відбуваються якісь агресивні дії — це значить, що в мені є бентежні агресивні частини, з якими я не розібралася. Багато хто не розібралися, а тому постаралися витіснити, закапсулювати агресію, як і наші батьки, які жили в авторитарному суспільстві, де проявляти здорову агресію, захищати своє «я» було небезпечно. Внаслідок у нас багато латентної агресії, у соцмережах, у повсякденній комунікації. У мене як психолога багато запитів від дорослих: як захистити від агресії дітей, як переживати їхню агресію, як стримувати власну агресію?
Відповіді можуть бути різними, але я часто кажу про те, що нам важливо повернути почуття власного «я», своєї гідності, повернути поняття «моє», яке потрібно і важливо захищати. Адже такий захист — прояв здорової агресії, якої ми всі потребуємо. Найжахливіший мультфільм нашого радянського дитинства — це мультик про кота Леопольда. Він про кота, який не здатний захистити себе і сказати: «Ось так от, миші, з мене досить!» Аби захиститися, йому потрібно випити таблетку «озвірину» і втратити нормальний вигляд. Приблизно так виглядають і стосунки з агресією у покоління, яке виросло на цьому мультику.
Важливо не боятися проявляти свої почуття, адже, забороняючи собі будь-який прояв агресії, люди часто забороняють собі будь-яку справжню емоційність, відрізають великі шматки власного «я», щоб здаватися ідеальними.

Джерело

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *