Дідусеве виховання

Пригадую, як наша бабуся залишила нас з братом на дачі. Залишила з дідом. Їй було потрібно поїхати у справах. Нам було по вісім років. Лягли спати, розмовляємо, пустуємо.
Дід говорить:
– Спіть. Завтра підніму рано. Сніданок в дев’ять.
Нам по барабану. Заснули після дванадцятої. Дід будить в 8. 30
– Вставайте. Сніданок в дев’ять.
– Ага, діду…
І далі спати. Встаємо в 11. Сарай з продуктами закритий. Ключі у діда в кишені. Бабуля ж то нам по п’ять разів підігрівала.
– Діду, а сніданок?
– Сніданок в дев’ять.
Помикались, думаємо, ну й добре.
– Діду, ми на річку.
– Йдіть. Обід в першій.
Пішли. Приходимо в половині третьої. Сарай на замку.
– Діду?
– Вечеря в сім.
Після купання в річці їсти охота. До того ж, ще й не снідали. За сараєм був виритий погріб. Там стояли дві трилітрові банки з вершковим маслом. Так ось. Два восьмирічних пацана, їли це масло з банки пальцями.
Сьома година. Ми вже сидимо за столом. Дід накладає в миски гречану кашу. Я починаю їсти. Брат відсуває кашу:
– Діду, я таку не їм. Мені бабуся робить розсипчасту.
Дід мовчки забирає миску:
– Сніданок в дев’ять.
– Ні, діду, не забирай. Я з’їм.
На наступний день ми сидимо за столом в дев’ять.
Ось таке виховання. За добу. Без криків, нотацій та рукоприкладства.

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *