Любімо своє або чия мова краща?

Було це давно, ще за старої Австрії, в 1916 році. У купе першої кляси швидкісного потягу «Львів — Відень» їхало чотверо пасажирів: англієць, німець, італієць і українець (ним був відомий тоді львівський юрист Богдан Косів). Розмова велася навколо різнобічних проблем і тем. Нарешті заговорили про мови — чия краща, котрій із них належить світове майбутнє.
Першим заговорив англієць:
— Англія — країна великих завойовників і мореплавців, які рознесли славу англійської мови по всьому світу. Англійська мова — мова Шекспіра, Байрона, Діккенса, Ньютона та інших великих літераторів і вчених.
— У жодному разі, — гордовито заявив німець. — Німецька мова — це мова двох великих імперій — Великої Німеччини й Австрії, які займають більше половини Європи. Це мова філософії, техніки, армії, медицини, мова Шіллера, Гегеля, Канта, Вагнера, Гейне. І тому, безперечно, німецька мова має світове значення.
Італієць усміхнувся і тихо промовив:
— Панове, ви обидвоє помиляєтеся. Італійська мова — це мова сонячної Італії, мова музики й кохання, а про кохання мріє кожен. Мелодійною італійською мовою написані кращі твори епохи Відродження, твори Данте, Бокаччо, Петрарки, лібретто знаменитих опер Верді, Пуччіні, Россіні, Доніцетті. Тому італійській мові належить бути провідною у світі.
Українець довго мовчав і нарешті промовив:
— Ви ж по суті нічого не сказали про багатство і можливості ваших мов. Чи могли б ви написати невеличке оповідання, у якому б усі слова починалися з тоієї самої літери?
— Ні, ні, ні! Це ж неможливо, — відповіли дружно англієць, німець та італієць.
— На ваших мовах неможливо, а нашою — запросто. Назвіть будь-яку літеру, — звернувся він до німця.
— Нехай буде «П» — сказав той.
— Добре. Оповідання буде називатися.

ПЕРШИЙ ПОЦІЛУНОК
Популярному перемишлянському поетові Павлові Подільчаку прийшло поштою приємне повідомлення:
«Приїздіть, пане Павле, — писав поважний правитель повіту Полікарп Паскевич, — погостюєте, повеселитесь». Пан Павло поспішив, прибувши першим потягом. Підгорецький палац Паскевичів привітно прийняв приїжджого поета.
Потім під’їхали поважні персони — приятелі Паскевичів… Посадили пана Павла поряд панночки — премилої Поліни. Поговорили про політику, погоду. Пан Павло прочитав підібрані пречудові поезії. Панна Поліна програла прекрасні полонези Понятовського, прелюдію Пуччіні. Поспівали пісень, потанцювали полонез, польку. Прийшла пора пообідати. Поставили повні підноси пляшок: портвейну, плиски, пшеничної, підігрітого пуншу, пільзенське пиво. Принесли печені поросята, приправлені перцем, півники, пахучі паляниці, печінковий паштет, пухкі пампушки під печеричною підливкою, пироги, підсмажені пляцки. Потім
подали пресолодкі пряники, персикове повидло, помаранчі, повні порцелянові полумиски полуниць, порічок.
Почувши приємну повноту, пан Павло подумав про панночку. Панна Поліна попросила прогулятися Підгорецькиму парком, помилуватися природою, послухати пташиних переспівів. Пропозиція повністю підійшла прихмелілому поетові. Походили, погуляли.
…Порослий папороттю предавній парк подарував приємну прохолоду. Повітря п’янило принадними пахощами. Побродивши по парку, пара присіла під порослим плющем платаном. Посиділи, помріяли, позітхали, пошепталися, пригорнулися.
Почувся перший поцілунок: прощай парубоче привілля, пора поетові приймакувати!

У купе пролунали оплески. Всі визнали: милозвучна, багата українська мова буде жити вічно поміж інших мов світу.
Зазнайкуватий німець ніяк не міг визнати своєї поразки.
— Ну а коли б я назвав іншу літеру? — заявив він. — Ну, наприклад, літеру «С»!
— Я своєю мовою можу скласти не лише оповідання, а й навіть вірш, де всі слова будуть починатися на «С». Якщо Ваша ласка, прошу послухати.

САМІТНИЙ САД
Сонно сипляться сніжинки,
Струмінь стомлено сичить.
Стихли струни, стихли співи,
Срібні співи серенад
Сріблом стеляться сніжинки
Спить самітний сонний сад…
Сипле, стелить сад самітний
Сірий смуток — срібний сніг,
Сумно стогне сонний струмінь
Серце слуха скорбний сміх
Серед саду страх сіріє.
Сад солодкий спокій снить.

— Геніально! Незрівнянно! — вигукнули англієць й італієць. А далі усі замовкли. Говорити не було потреби.

Панас Столярчук, професор
(«Українська думка», Лондон)

Джерело

Читайте также:

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *