Вчимося української: як лагідно зверталися на Волині чотири століття тому

Однією з переконливих лінгвістичних приваб української мови є широкий спектр доброзичливих і витончено хороших слів.
Тих, якими зазвичай звертаємося до батьків, коханих, друзів, колег і просто хороших людей. Надаємо словесної подоби своїм позитивним почуттям та емоціям, висловлюємо щире захоплення, підкреслюємо важливість близької людини в нашому житті.
Втішним є те, що добрі слова у нашому вжитку, на відміну від лайливих, не запозичені з іншої мови. Вони питомо наші – українські.
Яскравим підтвердженням тому слугують звертання, що прочитуються у різних епізодах з історії повсякдення мешканців Волині та луцьких міщан ХVІ–ХVІІ ст. Як саме люди того часу виявляли проникливе тепло своїх почуттів спробуємо коротко з’ясувати.
Життя волинян тієї епохи, про яку нині йтиметься, рівно як і щодення сучасної людини, минало за звичним життєвим циклом. Вони народжувались, зростали у своїх родинах, закохувались, одружувались, виховували дітей. На схилку літ покірно чекали смерті. Розуміли, що то найпевніша у світі річ.
Про перелік життєвого позитиву наших пращурів можемо судити, послуговуючись нешироким спектром документів. Хороші справи та вчинки доброчесних обивателів Волинської землі, на відміну від ганебних та підступних, на жаль, часто-густо лишалися у пам’яті тих, кого вже давно нема.
Вони не потребували запису в судових документах, тісно пов’язаних з криміналом, як то звістки про пограбування чи побиття якогось шляхетного шляхтича чи славетного міщанина. Водночас слова шани й щирого захоплення якраз і висловлювались на противагу вчиненій кривді чи лиходієві. Оті «світлі» мовні звороти волинської минувшини відтак відкриваються сучасному читачеві.
Серед рідні
Як і сьогодні, способом зв’язку із родиною в часі про який ідеться, була пошта. Не електронна, одначе. Система надсилання тогочасних листів овіяна куди більшою романтикою, аніж декілька блискавичних кліків на сучасних ґаджетах. Діти заможних міщан та шляхти інколи залюбки «гризли граніт науки» в університетах віддалених від домівки. Міщани-купці у своїх торговельних справах часто від’їздили за сотні кілометрів. Тож звісточки, за умови вміння писати, можна було передати голубом, гінцем чи земляком, який повертався до рідних теренів швидше від відправника.
Форми звертань до рідних людей у тогочасних листах дуже промовисті: «милостивий мій родителю», «милостива мені матінко-добродійко», «наймилостивіший мій отче», «сердешний брате-благодійнику», «мій великомилостивий пане-куме», «любий мій пане-зятю», «наймиліша мені пані-дружино» та ін.
Напрочуд симпатично, з огляду на словесні засоби вияву почуттів, виглядають тогочасні дарчі записи – своєрідні шлюбні угоди ХVІ століття. Їх, до слова, могли укладали як перед одруженням, так і після певного часу, прожитого подружжям разом. У жовтні 1569 року володимирський війт (тобто головний міський урядник) Михайло Дубницький відписав своїй дружині Томилі Попелевичівні маєтки Дубники та Ворчин.
Одним із аргументів такого вчинку, за словами чоловіка-благодійника, були «доброта, вірність та цнотливість» коханої. Останній термін варто інтерпретувати як природну скромність та добре виховання.
Забутим нині є милозвучне слово «облюбениця», застосовуване впродовж ХVІ–ХVІІ століть на означення коханої дівчини, бажаної майбутньої дружини. Так, наприклад, ідентифікував свою невістку Полагію Хрінницьку шляхтич Тит Хом’як Смордовський у червні 1584 року, коли дарував сину Киндину третину власних маєтків з нагоди щасливого одруження молодої пари.
Тогочасні хлопці й чоловіки зверталися до своїх обраниць ніжним «моє серденько». Про це свідчить аматорський малюнок, виконаний помічником луцького ґродського писаря – підписком у 1662 року. На ілюстрації зображена закохана пара – підписок та його наречена. Біля обличчя молодички видніється означений напис польською мовою.

Побачення закоханого канцеляриста Луцька, 1662 рік

Із душевним теплом про рідних волиняни розмірковували на смертному одрі. Усвідомлюючи близьке й неминуче завершення земного шляху, люди того часу в заповітах (тестаментах, духівницях) відписували статки й відзначали моральні достоїнства членів сім’ї виразами «сину моєму милому», «жоні моїй вірно милій», «велице ласкавому дядькові моєму милому», «доньці й зятю моїм милим».
У такий спосіб акт останньої волі вчинив знаний на Волині ХVІ століття лікар Раймундус Каркасон. «Милій жоні» Ганні він по смерті залишив п’ятсот польських злотих, орне поле та стадо худоби. «Милий зять» Каркасона Петро Умястовський отримав від тестя-небіжчика книги з медицини, лікарське приладдя, дві кобили з лошатами та дві корови з телятами.
У дружньому колі
Слова-відповідники сучасного поняття «друг» нам, здебільшого, відомі. Рівень їхнього застосування у щоденному спілкуванні сучасного волинянина-вкраїнця, однак, не є високим. Найбільш вживаними були поняття «приятель», «приятелька», «панове приятелі», «добродій», «товариш». Приятелів, як людей, наближених до сім’ї, просили бути опікунами малолітніх дітей, дбати про виконання умов заповіту після смерті міщанина чи шляхтича.
Своїми сиґнетами (іменними печатками-перснями) та особистими підписами вони засвідчували важливі юридичні документи того часу. Для підсилення чеснот цих осіб у ХVІ–ХVІІ столітті поряд з їхніми іменами волиняни загалом і лучани, зосібна, вживали епітети «зацний» (гідний, доброчесний),«учтивий» (шанований), «цнотливий» (скромний, порядний), «прелюб’язний».Люди професії
Характерною рисою часу, про який ідеться, була корпоративність. Люди об’єднувались у професійні, релігійні, культурні спільноти – корпорації, які відігравали важливу роль у їхньому житті. З шаною й належною повагою людина корпорації, приміром, міський урядник чи ремісник якогось цеху ставились до очільників того чи іншого об’єднання, а також до своїх колег.
Слово «колега», яким нині послуговуємось, було поширеним і впродовж ХVІ–ХVІІ століть. Наприклад, своїми «колегами» членів самоврядного уряду – маґістрату Луцька у липні 1638 року іменував один із них – райця Ян Гепнер.

Міські урядники ХVI століття

Ще один термін на позначення «своєї» людини примандрував до нас із повсякденної лексики ремісників. Вони традиційно іменували один одного «братчиками», а увесь колектив цеху, в якому трудилися – «братією».
Цікаво, що навіть опинившись у конфліктній ситуації, відчуття єдності цеху зберігалося. Так, в грудні 1638 року луцький ремісник Карпо Швець позивався до міського суду. Відповідачами у справі про побиття несухоїзького міщанина Романа Ковановича були майстри луцького шевського цеху. Та навіть в часі судового процесу, Карпо іменував опонентів «своїми братчиками».
Тож бачимо, що на Волині ХVІ–ХVІІ століть уміли гарно говорити. Вдало, а головне – доречно підкреслювали чесноти рідних людей, цінували й поважали колег.

Джерело

Читайте также:

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *