Як прощалися Крим з Україною

Ще весною минулого року у Мережі активно поширювали прощального листа від України Криму. Текст було написано як відповідь на прощального листа Криму до України, який став дуже популярним у російських ЗМІ.Нагадаємо, текст листа від кримчан містив таке звернення:
«Я йду … Ти думала, що Я пожартував, чи просто образився? Ні, Я напевно просто зрозумів, що насильно милим не будеш, хоча довго намагався бути Тобі корисним.
Я зігрівав Тебе своїм сонцем, омивав теплим морем, і завжди, дуже-дуже, чекав у гості …
Ти заходила в будинок, не витираючи взуття, вказувала, як мені чинити, як думати, як говорити, що робити, з кого брати приклад, але те, як я живу — Тебе не цікавило. Ти просто 23 роки вбивала мене, Ти вбивала Мої сади, ліси і парки, Ти знівечила мої береги, Ти змусила Мене вичавлювати з Мого туриста останні краплі, бо тоді, коли закінчувалося літо, Я ставав нікому не потрібен, особливо Тобі.
І все ж, Я терпів, Я сподівався, що коли-небудь … Ти знала, що Я вмираю, але замість кисневої подушки, Ти схопила мене за горло. Але я не серджуся, я просто йду. Я не можу піти один, тому що не можна дивитися, як ти вбиваєш моїх братів …
Я трохи віддихаюсь, зовсім трохи, і заберу їх УСІХ. Україно, не згадуй лихом, я любив Тебе, але Ти не захотіла стати рідною, тому Я йду додому, до себе додому.
Уже не Твій. Крим. 16 березня «

У тексті листа-відповіді йдеться:

«Дорогий Криме!
Не приховую, я засмучена твоїм листом. І сьогодні я все виразніше розумію, що ти, Криме — звичайний Нарцис.
Ти чомусь вирішив, що ти набагато особливіший, ніж Прикарпаття або Донбас, Слобожанщина, Полісся або Покуття. Ти вимагав до себе якоїсь особливої любові, як вередливе дитинча багатодітної матері істерить і ревнує її до інших дітей — своїх братів і сестер.
Я дарувала свою любов усім порівну, я любила і люблю всіх однаково, як мати любить однаково всіх своїх дітей.
Коли мені віддали тебе з дитбудинку в 1954-му — ти був пустельним, безводним і потворним малюком, усіма кинутим і нікому не потрібним.
Спочатку тебе зрадили в 1941-му, за наказом твоєї тодішньої мачухи, повівши війська на Тамань, а з твого Севастополя боягузливо пішов Чорноморський флот і сховався в Батумі аж до кінця війни. Потім у тебе забрали твій народ, розстрілявши і виселивши на багато десятків років нащадків великих і гордих Османських царів.
І хоча я сама була у руїнах — я відбудувала тебе. Я дала тобі мою дніпровську воду, щоб ти обробив виноград і хліб, я побудувала заново твої міста і залізниці. Я повернула життя твоїм портам і пляжам, у твоєму небі знову загули пасажирські літаки і застукали колеса вагонів. А потім я повернула тобі твій народ … Той народ, який жив там з часів сивої Візантії.
А тобі все було мало, ти вимагав все більше і більше — не з причини недоїдання, а з власної примхи.
Вибач, якщо босими своїми ногами забруднила килим твоєї краси, але на них була земля. Наша. Мене смикав за руку Донбас і просив побудувати шахти, я ногами місила цемент Дніпрогесу, я рила кар’єри в Кіровограді, везла ліс зі Станіслава, орала землю в Полтаві, а ти все милувався морем і приймав своїх братів і сестер на ліжках із панцирними сітками і постелями зі слідами любові інших народів.
Ти ж нероба, мій малюче! Ти ж ні чого так і не навчився робити! І коли ковбаси не було в твоїх магазинах — її не було і в інших землях моїх …
Ти вимагав винятковості — я погодилася, і ти став республікою. Як ти розпорядився цим? Купив нові ліжка? Ні. Побудував нові курорти? Ні. Ти роздарував себе повіям дозволивши забрати твої пляжі, забруднив море, ти так і не навчився робити вино і твоїм коньяком можна лише труїти колорадського жука.
Ти нероба, Криме. У твоїх літніх ресторанчиках працював не ти, а мої діти з інших земель і нащадки султана, знову здобувши свою Батьківщину. А ти просто торгував морем. Ти загордився, що твоя чарівність ставить тебе вище від інших …
І ти вирішив повернутися до свог дитбудинку.
Що ж, іди.
Зрештою, ти ж мій прийомний син.
Але я рада тому, що з 25 моїх дітей лише ти один не пройшов перевірки на вірність, хоча вони голодували не менше за тебе.
І пам’ятай лиш одне: у твоєму дитбудинку у тебе більше ніколи ніхто не запитає твоєї думки, там повно таких, як і ти, красенів-нарцисів. І можливо, колись, якщо раптом ти порозумнішаєш, ти зрозумієш вікову істину, що справжня мати не та, що народила, а та — яка виростила.
Але я вже буду дуже далеко.
Прощай.
Хай береже тебе Ісус і Аллах.
Твоя Україна «

Читайте также:

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *